пʼятницю, 5 жовтня 2012 р.

Країна Вранішнього Сонця


Ми вирушаємо до загадкової країни Ніхон, що в перекладі означає „Країна Вранішнього Сонця”. А називають її так тому, що вона першою вітає світло вранішнього сонця, а мистецтво
Японії незвичайне і прекрасне.



Японія — країна , яка розміщена на островах. Найбільші з них- Хонсю, Хокайдо, Кюсю, Сікоку. 
З XII століття за наказом імператора японці не мали права на переміщення: вони змушені були проживати на одному місці. Довкола- бурхлива стихія, тому дім- це головне. Будинок і все, що в ньому є- священне для японців. Кожна дрібниця побуту набуває цінності і ваги.
Японці прикрашають свій дім , тому звичайні побутові речі, навіть циновка чи рослини в домі, сприймаються як витвори мистецтва.

Японія протягом значного періоду становлення своєї історії створила свою національну культуру. Для жителів цієї країни є традиційним пошуки краси, тонке відчуття прекрасного, їм властивий тісний зв'язок з природою, любов до якої вони плекають з дитинства.
 «Лобіть природу, любіть квіти, любіть дерева, небо, красу у великому й малому — і ви навчитеся любити життя». Це основна життєва теза японців. Суть японського мистецтва виражений в японській поезії: „Вдивляйтесь в звичайне- і побачите несподіване, вдивляйтесь в негарне- побачите гарне, вдивляйтесь в просте- побачите складне, вдивляйтесь в мале- побачите Велике.”

З історії виникнення хоку

Хоку - віршована форма, яка складається із трьох рядків, в перекладі означає «початкова форма». Класичні хоку містять 17 складів. Складаються із трьох ритмічних рядків (5, 7, 5 складів). Така форма примушувала поетів приділяти велику увагу техніці вірша. Відкидалося все зайве, наприклад, слова, які можна домислити. Збірки віршів впорядковувалися за порами року. У хоку картини природи справжні, а почуття глибоко приховані і вгадуються через натяк на стан природи. Тут використовуються не тільки прийоми живопису, а й звукові образи. 
Японська поезія XVII сторіччя, як це було й раніше у переломні епохи, відігравала провідну роль у формуванні нового мистецтва. Головне, що поезія в цю епоху була масовим видом мистецтва; вірші читали, вчили напам'ять. На перший план вийшли комічні жанри поезії, величезним успіхом користувався жанр хокку (дотепність, жарт). Одна тема розвивалась зазвичай упродовж трьох строф. Хокку мало бути перейняте настроями, навіяними певними порами року, в ньому була заборонена тема кохання й панував пейзаж. З'явилися збірки хокку.

Хоку – можна назвати не лише жанром літератури, його можна позиціонувати як окремий вид мистецтва. А засновником цієї поетичної школи був Мацуо Басьо, його школа створила переворот в японській літературі.

В епоху Генроку мистецтво хокку досягло повної зрілості й високої досконалості. Видатний національний поет Басьо посів в історії японської літератури таке ж почесне місце, як Петрарка в Італії. Він створив по-справжньому нову поезію, дзеркало свого часу, наділивши її немеркнучою красою, глибиною думки і почуттів. Басьо заснував школу талановитих і відданих йому послідовників. За свідченням сучасників, він був людиною неабиякої чарівності й моральних чеснот, справжнім подвижником мистецтва.

Мацуо Басьо - неперевершений майстер хоку

Справжнє ім'я поета - Мацуо Мунефуса. Басьо - літературний псевдонім. З юних років він полюбив поезію. Тодо Иоситада, майже його ровесник, син власника замку Уено, теж захоплювався поезією хокку. Він опікувався Басьо й нерідко посилав його до Кіото, де Басьо вивчав мистецтво хайкай під керівництвом Кітамура Кігіна. 
 У 1664 р. відбувся поетичний дебют Басьо: в одній з антологій були опубліковані два його вірші. Вони на той час ще не відзначились оригінальністю. Старанний учень школи Теймон пише з цитатами зі стародавніх віршів, знижених до пародії. Однак розуміння основ віршування хокку було першою і необхідною сходинкою до майбутньої майстерності. У 1666 р. Иоситада раптово помер. Басьо втратив друга й захисника. У князівському замку він був більше непотрібний. 
 Басьо видрукував збірку віршів "Каїої" ("Покриття з черепашок") і з цим маленьким томиком, сповнений честолюбних сподівань, подався туди, де кипіло літературне життя. Залишивши рідний дім, він став бідним городянином. Але в Едо невідомому поету важко було домогтися успіху. Він улаштувався на службу у відомство водопостачання, але незабаром залишив цю посаду. Якийсь час він мав намір піти в монастир. У 1677 р. Басьо став професійним учителем поезії, але його учні були небагаті. Лише один з них, Сампу, син багатого купця, зміг по-справжньому допомогти своєму наставнику. Він подарував Басьо маленький будиночок біля невеликого ставка, на березі його були висаджені бананові пальми (басьо). Будиночок став називатися "Банановою обителлю" (Басьо-ан). Ось тоді поет і взяв псевдонім Басьо.
 У віршах, створених на початку 80-х років, Басьо любив відтворювати улюблену картину: свою хатину й навколишній пейзаж: маленький ставок, берег ріки Суміда, що поріс очеретом.
У 1680 р. Басьо створив перший варіант знаменитого в історії японської поезії вірша:

На голій гілці
Ворон сидить самотньо.
Осінній вечір.

До роботи над цим віршем поет повертався упродовж кількох років, поки не створив остаточний варіант. Лише це одне свідчить про те, як завзято Басьо працював над кожним словом. Тривалі роки пошуків скінчилися. Басьо знайшов свій шлях у мистецтві.
Вся поезія Мацуо Басьо пов'язана зі світом природи. Як у житті, так і в поезії він вірить в одне: все, що є в цьому світі (навіть найменша комашка чи рослина!), так само безцінні і важливі, як сама людина.
Характеризуючи свою улюблену форму поезії — хоку, Басьо застерігав, що "хоку не можна складати з різних шма¬точків... його потрібно кувати, як золото". І в цьому витон¬ченому мистецтві Мацуо Басьо прославився магією своєї поезії.
Слова поета надзвичайно прості і йдуть від самого серця. Але створені ним образи ведуть нас від безпосередніх вражень до роздумів та узагальнень.
Краса, яку зображає Басьо, це краса в малому, в майже невловимому, в росинці, в крапельці води, в сльозинці. В кожному хоку поета завжди є символ, другий план. Він, закликаючи до чуйності в світі природи, мовби звертається до людини, її серця і душі.
На всохлу гілку
сів ночувати крук.
Глибока осінь.
Мацуо Басьо,
переклад Г.Туркова
Завдяки своїй живописній образності ці поетичні рядки, до яких автор йшов багато років, одержали найвищу естети¬чну оцінку і стали чи не найзнаменитішими в творчості пое¬та. Дивує перш за все лаконізм художніх засобів. Але перед нами виникає образ, сповнений досконалості, глибини, ску¬льптурної об'ємності, образ прекрасний в своїй недомовле¬ності. В такій високій простоті, яка дається небагатьом, і криється вища міра художньої майстерності, поетичної гені¬альності Мацуо Басьо.

Творчий доробок поета

 Учні Басьо склали сім збірників віршів свого вчителя і власних: "Зимові дні" ("Фую-но хі", 1684); "Весняні дні" ("Хару-но хі", 1686); "Затихле поле" ("Но-дзарасі", 1689) з передмовою Басьо, де він указав, що саме в цій збірці з найбільшою силою виражене почуття сабі; "Гарбуз-горлянка" ("Хісаго", 1690); "Солом'яний плащ мавпи" ("Саруміно", 1691). Пам'яткою нового стилю (карумі) є дві останніх збірки Басьо: "Мішок вугілля" ("Сумідавара", 1694) і "Солом'яний плащ мавпи, книга друга" ("Дзоку Саруміно", книга вийшла вже після смерті Басьо, у 1698р.). 
 Басьо створив п'ять дорожніх щоденників, написаних особливою ліричною прозою в чергуванні з віршами, своїми і чужими: "Кістки, що біліють у полі" ("Нодзарасі кіко", 1684-1685), "Мандрівка до Касіма" ("Касіма кіко", 1687), "Рукопис у дорожньому мішку" ("Оі-нокобумі", 1687-1688), "Мандрівки в Сарасіна" ("СараСіна кіко", 1688) і найвідоміший з його щоденників - "Стежками Півночі" ("Оку-но хосоміті", 1689). 
Відомі вірші

古池や蛙飛びこむ水の音 / ふるいけや かはずとびこむ みずのおと / фуруіке я, кавадзу тобікому, мідзу но ото.
- На старім ставку жаба в воду плюснула — чули ви таку? (Микола Лукаш)
- Старий ставок. Пірнуло жабеня — Вода сплеснула (Іван Бондаренко)

Українські переклади

У наш час вірші Басьо перекладені багатьма мовами. Дослідники скрупульозно простежили весь його нелегкий і довгий творчий шлях. 

На українську мову Мацуо Басьо перекладали Микола Лукаш, Іван Бондаренко та Геннадій Турков. Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року в містечку Кролевець на Сумщині. Лiтературне обдарування генiального українського перекладача-полiглота Миколи Олексiйовича Лукаша визначилося i виявилося рано.


Коли прийшла пора вiршувати, Микола Лукаш цiлком природно звернувся до перекладу. Ось як вiн сам про це розповiв у останнiй з автобiографiй: "Вiршi писати почав досить рано. Запопавши до рук Карамзiнову "Историю государства российского" десь у п'ятому класi, я зробив для себе велике вiдкриття: виявляється, Пушкiн не сам "видумав" свого вiщого Олега, а черпав iз "преданий старины глубокой". Натхнувшись тим же джерелом, я й написав свою першу баладу - про ослiплення князя Василька. В шостому-сьомому класах переклав кiлька дрiбних вiршiв Гейне, в дев'ятому з якоїсь читанки пiсеньку Гретхен, що ввiйшла без змiн у переклад "Фауста". <...> В останнiх класах школи та в студентськi роки я багато перекладав росiйських поетiв "срiбного вiку" - Блока, Брюсова, Бальмонта, Вяч. Iванова, Балтрушайтiса, Бєлого - то було для мене неабиякою школою осягнення поетичного ремесла"

Генiальнiсть Лукаша виявлялася ще й у тому, що всi переклади здiйснювалися ним без звичних навiть для "метрiв" українського художнього перекладу пiдрядникiв - безпосередньо з оригiналів творiв.
На початку 1956 р. ще недавно нiкому не вiдомого харкiвського перекладача було запрошено зробити спiвдоповiдь про стан перекладiв iз захiдноєвропейських лiтератур на республiканськiй нарадi перекладачiв [46]. Незабаром Миколу Лукаша прийняли до Спiлки письменникiв України за рекомендацiями М.Рильського, Л.Первомайського, М.Пригари, М.Терещенка [47]. Вiн набув статусу визнаного лiтератора, назабаром (1958 р.) змiг переселитися до Києва. 
     Лiтературне i культурне життя столицi України кiнця 50-х - половини 60-х рр. неможливо уявити без Миколи Лукаша. Роки суспiльної "вiдлиги" сповна використанi ним для розвитку рiдної мови, утвердження повноцiнностi українського слова в контекстi всесвiтньому. I це має стати предметом нових культурологiчних дослiджень. 

На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.

Довгий, довгий шлях —
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч...

На старім ставку
жаба в воду плюснула —
чули ви таку?



                                    Десять літ тут жив.
                                   Едо! Я іду. Прощай!
                                  Ти — мій рідний край.

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990





Геннадій Турков - поет, перекладач.
Геннадій Турков (р.н.1945) - особистість непересічна. Поет, перекладач з японської, китайської, есперанто. Добірки його перекладів друкувались в журналах «Всесвіт», «Основа», «Далекосхідна хвиля». На мову есперанто перекладав з української (І.Котлярев¬ський, Г.Сковорода, Б.-І.Антонич), російської (Ф.Сологуб, А.Фет, Ін.Анненський, Ю.Балтрушайтіс), англійської (Роберт Фрост), японської (Басьо, Бусон, Йосано Акіко, Вакаяма Бокусуй), китай¬ської (Ван Вей, Ду Фу, Ханьшань), фінської (Ейно Лейно). Його власні вірші українською мовою друкувались в багатьох журналах, збірниках, га¬зетах. У його власних творах бачиться відбиток японської та китайської поезії, його образи яскраві, емоції щирі, почуття неприховані. 

Цікаво знати!
На честь Мацуо Басьо названо кратер на Меркурії.